Ich Bin Ein Berliner Marathonläufer by Levko Ivanchuk

A marathon is always a story. Just like a book, it flows from frustration, anxiety, relief, happiness, suffering and a great elation of the finish line. Once I said that all stories from Berlin seems to be extraordinary. My Berlin marathon story is no exception.

It is impossible for me to forget the emotions I felt when I received an email confirming my participation in the BMW 2018 Berlin Marathon. I submitted my application without a strong determination backing such decision - it was a spur of the moment. Receiving a confirmation made me happy - but it also terrified me. It meant that in less than a year I would have to endure a marathon for the first time in my life.

Кожен марафон - своя окрема історія. Як у книжці, історія прогресує від незадоволення та нервів до певного спокою, щастя, страждань та великого щастя на фініші. Колись я сказав що всі історії з Берліну є надзвичайними. Історія мого Берлінського марафону є саме такою.

Неможливо забути мої емоції коли я отримав лист-підтвердження про реєстрацію на Берлінський марафон 2018 року. Подавав участь просто так - я не ставився серйозно до наслідків цього рішення. Тому коли отримав підтвердження я зрадів - але і дуже настрашився. Адже цей лист означав що менше ніж через рік мені доведеться витримати марафон вперше в житті.

Read More

Перечинський пів марафон by Levko Ivanchuk

Перечинський пів марафон це надзвичайно душевний та дружній забіг. Його організовують не роботи, а дружні люди які дійсно хочуть щоб кожен учасник отримав максимальне задоволення. Перш за все вони люблять ці краї, поважають свою історію та хочуть щось зробити для того щоб до них приїжджали люди бігати дистанцію, яку Федір Фекета проходив щодня, несучи пошту з Ужгороду до Перечина. Цей чоловік заслуговує окремої згадки, проте я не буду про нього писати тут. Натомість, особисто хочу подякувати організаторам, а особливо Михайлу Барнику, за таку ініціативу, за їхнє бажання реалізовувати такі свята саме за допомогою пів марафону і саме таким методом, з такою філософією, як у них. Мені було надзвичайно приємно приймати участь у Вашому святі і я обов’язково приїду наступного року - а також привезу з собою усіх своїх друзів, добровільно чи примусово (по останнє жартую, звісно).

Read More

Bratislava Marathon by Levko Ivanchuk

Тепер, коли емоції спокійніші та прийшов певний ступінь розуміння того, що сталося, можна спокійно розказати самому собі як усе було. Перший марафон буває лише один раз у житті - якщо буває взагалі. Відчуття, якщо чесно, дуже змішані.

З однієї сторони є справжнє бажання сказати будь кому хто захоче слухати що пробігти марафон дійсно варто. Що варто оцінити всю суть цього понаднормового навантаження на тіло та психологію. Що варто відчути всі аспекти цього процесу - не лише безпосередньо бігу, але й інших частин перед та після марафону. Адже щастя та емоції на фініші є справді незабутні і дуже потужні.

Read More

Dejlige København by Levko Ivanchuk

Знявши взуття в літаку я відчув себе досить дивно адже я знав що лише через дві години мені доведеться знову одягати його назад. Саме той факт що переліт настільки короткий збентежив мене. Я почував себе ніби не в своїй тарілці. Десь хвилин десять не міг зрозуміти у чому справа. Дійсно, чому я настільки некомфортно почувався саме через те, що переліт тривав лише дві з половиною години? Адже це була єдина причина - навіть відсутність місця для моїх не надто коротких ніг не заваджала. Безліч разів я перелітав різні океани та континенти, а одного разу, після трьох годин у небі, навіть повернувся назад у те місце, з якого починав (звісно, летівши три години назад). Проте тут, у цьому доволі середньому літачку, я почувався так, ніби літав вперше. Ці відчуття були не тому що переліт довгий та відбувався над величезною та глибокою масою води - а саме тому, що він був цілком протилежним. Він був коротким та невимушеним, легким та швидким, без зайвої мороки та проблем. Начебто звикши до мінімум 10 годин безперервного польоту, я не міг знайти собі місця на дві з половиною години. Як дивно ... 

По дорозі намагався дочитати казку яку я вже мучив пів року. 雪女 або снігова жінка. Кожного разу я розпочинав читати казку спочатку, розшифровуючи великий обсяг слів яких я ще ніколи не вчив. Цього разу Аня позичила мені миттєвий електронний перекладач і з ним справи пішли набагато швидше. Читаючи текст зверху вниз та з права наліво я намагався зрозуміти історію про двох робітників які застрягли у хатинці під час снігової бурі. Врешті решт я покинув цю справу - казка, як і багато речей з Японії, стала занадто дивною для цього вечора. Щоб продовжити, мені був необхідний сильний напій, а вони на бюджетних літаках занадто дорогі та зовсім не міцні. 

Врешті решт, або зовсім швидко, літак доторкнувся землі і ми вийшли на холодне повітря Копенгагену. У цей момент я знову відчув себе дивно саме тому що майже нічого не змінилося - клімат, який я покинув у Києві, начебто перенесли зі мною у Данію. Аеропорт виглядав майже так само, і якби не попереджувальні наліпки на автобусі Данською мовою я б і не подумав що ми взагалі кудись летіли. Чесно, якби мені сказали що літак просто дві з половиною години кружляв над Києвом а потім просто сів назад - я б одразу повірив. Брак змін знову збентежив мене - зазвичай я звик до посадки у холод поза -20 градусів, або у тепло за +30. Тут не було змін. Ми з посмішкою зареєструвалися в Данії, показавши наші паспорти і, купивши квиток на транспорт через мобільний додаток та сівши у вагоні метро, за 15 хвилин уже були вдома. Тут я зрозумів що я уже точно не в Києві, де добирання з точки А до точки Б забирає мінімум 30 хвилин. Навіть якщо фактична відстань - 6 км, що цілком спокійно можна пробігти за той самий час. У мене ще ніколи не було подорожі у Києві яка займала менше ніж 30 хвилин - чи то машиною чи метро чи трамваєм. А у Львові і поготів...

Під час прибуття я абсолютно нічого не знав про те, куди їду. Це незвично для мене - зазвичай я приділяю багато часу вивчанню місць, куди збираюсь їхати. Прилетівши у Японію, я без Інтернету та карти заїхав до свого містечка - Вако-ші, пройшов 5 хвилин до власного будинку, піднявся на 8 поверх та, ввівши пароль на панелі на дверях, зайшов до квартири. Лише після того як я прийняв душ та перевдягнувся мені перетелефонували з роботи. Я сказав щоб не хвилювалися, я уже у квартирі. Японець приїхав через 5 хвилин. Бідолаха, мабуть, переживав що я зайшов у чужу квартиру - у Японії це дуже легко зробити. Проте, переконавшись що я знаходився саме там де і повинен жити наступні 7 місяців він був вражений. "Ніхто з попередніх студентів ще ніколи не знаходив свого житла чи навіть нашого офісу!" - сказав з захопленням він. Дивно - територія корпорації Хонда в тому місті займала величезний шмат території який було дуже важко пропустити - у певних місцях навіть були знаки "Хонда" з позначкою куди йти. Тому, по прибутті в Копенгаген і не маючи ніякого уявлення що це за місто, що тут є цікавого і що я буду тут робити наступні три дні я, знову ж таки, почував себе непевно. Спеціально нічого не вивчаючи, я залишив цю справу Ані - як вона і просила у мене. Вона дала мені чітко зрозуміти що це не мій клопіт і мені довелося з нею погодитись. Тому, я лише знав як добратись до квартири - врешті решт бронював її я - але що робити далі я не знав взагалі нічого. Це також було дуже дивно для мене...

Коли ми проходили повз будинок, у якому ми мали жити наступні кілька днів, мене вразила одна річ - ніхто не затуляв вікна шторами. Всі, без виключення, вікна доволі довго житлового 5-ти поверхового будинку були повністю прозорі. Так, ті що на першому поверсі також були прозорі. Був вечір і можна було спостерігати за людьми які жили у цьому будинку як за рибками в акваріумі. Чоловік на першому поверсі дивився новини, сидячи на дивані та попиваючи вино. Жінка-сусід читала книгу, загорнувшись у грубий коцик. Якщо вас цікавить що вона читала - запитайтесь, я бачив. 

Звісно, наша кімната не мала фіранок, але й була на останньому, 5 поверсі. Власниця пояснила нам що у нас ще є пів години щоб добряче зекономити та встигнути в магазин і купити нашу вечерю там. Це був звичайний, маленький супермаркет посеред житлового кварталу - не такий монстр, які будуть за містом, де закупи іноді тривають один день і потрібно велику машину щоб усе це звідти вивезти. Та все ж, цей маленький магазин був надзвичайно повно напханий всякою їжею. Продукти буквально вивалювались з полиць, ними були напхані плетені кошики які стояли між рядами. Вибір був колосальним - тут можна було купити стільки здорової їжі, що коли ти, дійшовши в секцію з чіпсами та пивом, вже просто фізично не зміг би взяти більше з собою до каси. Ми накупили різних оливок, помазанки з в'ялених томатів та песто, різне м'ясо на канапки, хліб та велику пляшку сидру. Це не була вечеря після якої ходити не зможеш - але наїстися нею було легко. 

На другий день падав дощ. Не те що я був проти дощу. Власне, не знаючи що тут робити, не роблячи ніякого "попереднього дослідження", я залишився без жодного уявлення про місцевий клімат. Мабуть, саме тому дощ мене зовсім не розчарував, хоч і був доволі сильний. До того ж, погодні умови мінялися моментально. Небо, що 5 хвилин тому нагадувало сонячний день, замінювалося на вітер з дощем зовсім непомітно - і так само знову заспокоювалося, неначе неспокійна, галаслива дитина. Дивлячись на небо та відчуваючи сильний вітер, я зрозумів чому тутешні люди полюбляють сидіти дома та спостерігати за змінами через вікна, на котрих немає фіранок. Так щонайменше сухіше. Погода не була "екстремальною" - тут не було ніякого землетрусу, серйозної мінусової температури чи тайфунів. Проте, там де їй бракувало драматичності, вона точно надолужувала в упертості. Погода уперто змінювалася, таке враження що лише заради змін. Проте, ця мінлива погода пізніше наштовхнула мене на іншу думку - але про неї пізніше. 

Ми просто ходили вуличками і весь час нам, часами під сильніший, часами під слабший дощ, розповідали про історію країни та міста. Ми слухали про вікінгів та місцевого короля, котрий об'єднав багато ворожих племен. Звався він Синій Зуб, в перекладі, і його ім'я зараз носить технологія Bluetooth, а логотип цієї технології - це його герб. Цікаво, коли технологію, яка дозволяє пристроям спілкуватися між собою, називають в честь короля, який сам чудово вмів спілкуватися з ворогами. Так би мовити, це цікава ідея для дизайну назви та логотипу - надавати чомусь цілком новому легітимності та "багажу" історії через якійсь логічні зв'язки. Не те що це якимсь чином робить Bluetooth кращим в технологічному плані - особливо початкові його версії - але це говорить про те, що місцеві люди високо цінують дизайн повсякденних речей. Я, звісно, не помилявся - все це стало очевидним коли ми зайшли до музею дизайну.

Не розумію як можна поєднувати слова "музей" та "дизайн". Так само як 日本科学未来館 - Національний японський музей новітньої науки та інновацій. Це ж абсурд! Новітня наука, як і дизайн, не може бути, не повинні бути в музеї! Їхнє місце у живому світі, де люди можуть користуватися та вдосконалювати чужі винаходи, творити свої. Проте, у кожного своє бачення що є "інноваційним" а що є "застарілим". Майже вся виставка була новою для мене, проте аж ніяк не для тих, хто керує цією колекцією і тим більше не для дизайнерів. Постійна виставка вартує уваги, як би це не було смішно, але найбільш вразила виставка дизайну крісел. Мабуть тому як саме вони представлені - трьома рядами, у маленьких індивідуальний коробках, між якими є таблички, котрі можна витягнути щоб більш детальніше прочитати про саме те крісло, яке зацікавило. Проте, для нас також була цікавою тимчасова виставка про Японські впливи на європейську школу дизайну. Виявляється, якийсь чудак з Данії довго і нудно збирав насадки на кінець рукоятки для японських катан - самурайських мечів. Чувак збудував собі цілий каталог, цілу бібліотеку з грубого дуба і туди помістилися тисячі тих насадок. Колекція справді величезна.

Ми обідали рибою з беконом на шматку хліба, з сметаною та каперсами. Місцева традиційна комбінація. Колись я думав що Японці харчуються дивно - чого були варті сирі свинячі вуха - але така комбінація інгредієнтів аж ніяк не була звичною. Хоча, було смачно - а я навіть не фанат таких штукенцій. Кава також була доброю, хоч і не надто міцною. Врешті-решт, настав час повертатися на вулицю.

Дощ перестав падати, але він не пропав надовго - залишивши густі, похмурі хмари, дощ начебто нагадував про себе, ніби повторював - ні, я ще тут, лише зупинився щоб перевести дихання. Начебто натякав що він повернеться коли сонце зайде за обрій. Так і сталось - з настанням темряви дощ був там, як і казав. Та ми вже були не у місті - ми раптово потрапили в казку. 

Кожній людині потрібна казка в житті. Потрібні неймовірно, позаземні-красиві речі, які можна побачити лише в своїй уяві, читаючи про магічні світи авторів-мрійників. Казкові світи які можна побачити у мультфільмах для дітей. У чудовому Копенгагені, зрештою, можна потрапити в зовсім реальну казку. Саме таку, несправжню, дитячу, неймовірну - але так само реальну як і все решта. У центрі міста є старий світ у якому казка живе вже століття. Місцеві діти та, найважливіше - дорослі можуть прости крізь двері та потрапити зовсім в інший світ під назвою Тіволі. 

Аня чудово справилась з завданням, яке вона собі сама придумала. У мої двадцять п’ять років вона зуміла залишити холодне, мокре та повне турбот місто, посеред нього знайшовши казковий світ. Мабуть, нічого кращого їй не вдалося б придумати - це був ідеальний, як на мене, план. Адже де може бути краще, ніж у казці? Де найкраще сховатися від своїх проблем, переживань та негараздів як не у світі де таких концептів та визначень не існує взагалі? 

IMG_3322.jpg

Вхід у цей світ був яскраво освітленим приємним жовтим світлом. Ті, хто проходив або проїжджав поруч на велосипедах зупинялися на секунду щоб зробити фото хоча б входу у цю Різдвяну казку. Ми ж могли туди зайти. Насправді, Тіволі це лише парк розваг - з великими атракціонами, їжею, та різними іншими розвагами. Проте, під час святкового періоду, цей невеличкий парк перетворюють у дитячу фантазію за допомогою ліхтарів, декорацій та штучного снігу. Так, прогулюючись маленькими вуличками цього парку ти цілком і повністю розумієш що це все не справжнє, що це видуманий світ. Та все ж, через кілька хвилин ту починаєш розуміти як сильно тобі бракувало простої казки у твоєму житті - навіть якщо вона штучна, навіть якщо вона посеред похмурого міста. Ти відразу забуваєш про погану погоду, про легкий дощ який безперервно накрапав. Ти залишаєш усі свої думки та негаразди на вході і лише живеш цим моментом, цією хвилиною посеред неймовірної та штучної казки. Як десяти річна дитина ти заскакуєш на перший-ліпший атракціон, і він тебе крутить і крутить. Ти весь мокрий від дощу, особливо від мокрого крісла - та це не має значення, бо тебе піднімають над цим всім містом і його світло з висоти здається ще більш неймовірним. Ти бачиш звичайний краєвид звичайного, нудного Європейського міста. Ти бачиш вулиці по яких з сиреною та яскравим синім світлом їде швидка та поліція, сновигають інші машини та велосипедисти. Думаєш - а чому, ось чому решта всього цього міста не може бути такою, як цей невеличкий але неймовірний квартал, зайнятий парком Тіволі? 

IMG_3145.jpg

Спробувавши всі атракціони - крім тих які обоє вважали занадто страшними - ми, випивши гарячого вина щоб трохи зігрітись, пішли кататись по другому колу. Пізніше - і по третьому. Та найприємнішою розвагою була просто прогулянка вуличками цього маленького міста. Воно було справді побудовано для того, щоб народжувати віру у неможливе, у краще майбутнє у кожного, хто його відвідував. Мабуть, у місті де часто погана погода, а дощ та холод часто пригнічують радісні емоції, цей парк - це не просто так. Це радше необхідність. Це розумний спосіб не загубити себе у сірих щоденних робочих днях і знайти у собі віру у завтрашній день. Врешті решт, все що треба - це багато ліхтарів, атмосфера свята та лише трошки гарячого вина з прянощами. Казку можна створити у цього світі, навіть посеред найбезнадійнішого міста з найплаксивішою погодою, будь-де навколо себе - треба лиш трохи постаратися. 

IMG_3233.jpg

Буду чесним - на жаль, я не з таких людей котрі здатні подивитися на таку можливість як парк Тіволі і твердо сказати собі - “так, це саме те що мені треба”. Просто забити на всі “нє” і “а якщо” та піти туди бо так каже серце. На щастя, Аня не така як я. Тут я можу бути лише глибоко вдячний їй за це. Точніше, за те що вона не пропустила казку у нас з-під носа. Найкращий подарунок у день коли ти особливо відчуваєш себе старшим - у свій день народження - це знову відчути себе дитиною. Їй вдалось це мені подарувати. 

Я знову знімав взуття на борту літака, котрий цілився до Києва. У мене не було відчуття що я повертаюсь - було відчуття що буду летіти лише кілька годин і від цього мені знову було моторошно. Начебто нічого не змінилося, мені все ще дивно літати так коротко. Єдине що було важко - залишати позаду ту казку, які теплими ліхтарями освітлює один квартал чудового Копенгагену. 

Grand Prix Lviv Half Marathon 2017 by Levko Ivanchuk

Старт пройшов хаотично - навіть не почув звуку пострілу. Старти дорожніх забігів це зовсім не те що лижні старти. Я звик що тобі дають дозвіл на старт і ти маєш 2 - 3 секунди щоб відкрити "ворота". На лижах ти розганяєшся до серйозної швидкості вже через дві секунди. У цей день, стоячи поруч з оперним разом з іншими бігунами, не почувши пострілу, я зрозумів що треба починати бігти. Мляво пересуваючи ноги по мокрій бруківці я йшов на шляху до другого Львівського пів марафону. Бігти розпочав вже через 200 метрів, коли народ трохи "розтягнувся". Поруч зі мною бігла Танька. Наша стратегія - триматися разом в темпі 4:40 хв на 1 км до кінця дистанції, з бажаним прискоренням в кінці дистанції. Особисто я був переконаним що я не здатен на "швидке" для мене проходження дистанції через травму коліна два місяці тому та брак тренувань. Тому про стратегію ми з нею домовились заздалегідь - допомагати одне одному фінішувати між 1:30 та 1:40. Це аж ніяк не висока планка, але щоб її досягнути треба попрацювати. Ми влаштувались позаду пейсерів на 1:40 - це спортсмени які повинні тримати стабільний темп щоб фінішувати з заданим часом - та уникаючи бруківки намагалися триматися чітко позаду них, біжучи по бетону на якому у Львові лежать трамвайні колії.

Прозівавши старт, я біг на автоматі досить довго - машинально тримаючись позаду пейсерів, поруч з Танькою, перевіряючи як вона справляється з темпом. Згодом стало зрозуміло що пейсери на 1:40 не надто добре виконують свою роботу - вони бігли занадто швидко, радше на час 1:35. Танька не була цим задоволена, але тримала їхній темп - це був вітряний день, і стіна людей які назбиралися навколо пейсерів була необхідним захистом, особливо на ранніх етапах. Відставати було нелогічно.

Не відчуваючи втому, я далі біг на автоматі навіть в районі 12 - 14 км, коли я традиційно починаю відчувати зміни. Було навіть легко. Після 16 км я зрозумів що Тані мабуть не так ідеально як мені - вона мовчала і повільно губила швидкість. Пейсерів ми вже давно обігнали, але вони були поруч, хоча мали бути ой як далеко. Я знав що можу бігти значно швидше - зберігши сили під час дистанції навіть на 17 км почував себе чудово. Врешті решт, я сповільнився та, переконавшись що Таня без проблем добіжить до фінішу, я "включився" на останні 3 км. Перший з трьох пробіг за 4 хв, потім 3:50 хв та 3:45 хв/км - і я був на фініші, обігнавши багато людей. У мене навіть були сили підганяти інших людей які намагалися з усіх сил добігти до фінішу. Врешті решт, пів марафон закінчився та довелось зупинитися - і аж тоді я відчув який сильний дощ насправді падав.

Чекаючи Таньку, через дощ, холод та велику кількість людей, я пропустив її фініш - вибач мені за це. Погода заслуговує окремого коментарю - перші 10 км для нас були цілком "сухими", але зрештою наша удача закінчилась коли почав падати дощ. На початку дощ не змінював нічого, але під кінець дистанції мокра тканина почала "охолоджувати" м'язи ніг, особливо задні, в результаті чого стало значно важче бігти. Фініш також був "холодним" - вже за 5 хвилин, навіть змінивши мокру майку на теплий светр та вдягнувши рукавиці я не міг загрітися. Було дуже холодно, тож треба було одразу одягатися. Благо я взяв з собою сухе взуття та шкарпетки. Сховавшись в якомусь проході між двома будинками, швидко перевдягнувся - другий рік поспіль прогадали організатори котрі знову не підготовані до осінньої Львівської погоди і на вдвічі більшу кількість учасників поставили лише два намети для роздягання. туди навіть не пхався бо навіть з вулиці бачив як звідти вилітають люди.

Вечір завершили пивом, піцою та, десь на протязі 10 хвилин, читаючи "срач" в коментарях на групах аля Варта1. Насправді, щоб почути крики незадоволених людей достатньо лише бігти без навушників, навіть не варто шукати їх у просторах Інтернету. Вони кричали свою точку зору під час проходження дистанції тож було неприємно її чути ще більше ніж читати. Мені немає що додати до дискусії - "проблему" уже давно вирішили у світі. Дорогу перекривають, люди біжуть, дорогу відкривають. Тисячі людей тренувалися цілий рік для того щоб показати собі на що вони здатні, отримати чудові емоції, зібрати гроші для благодійних організацій, притягнути туристів до міста. Переваги такого роду активності перевищують "переваги" традиційних занять більшості Львів'ян у неділю.

 Фініш. Дякую Саші Олійнику за те що мок і робив фотки. 

Фініш. Дякую Саші Олійнику за те що мок і робив фотки. 

All hand gestures get recognized in Project 'Prague' by Levko Ivanchuk

This title might not make a lot of sense, but it will I could not resist titling this post with an 'homage' to the naming of the project I am going to tell you a little about. Recently, I've been working on gesture detection with the Kinect sensor. Since I've (partially) completed my experimental evaluation of how multi-angle data affects the performance, I decided to shift gears a little bit. Mostly I avoided the topic of hand gesture recognition with the Kinect, arguing (correctly) that the sensor was not built with that purpose in mind. But, since I have relied on this sensor for so long, I wasn't giving up on it! 

In order to get started, I've set up a simple target - recognize a "knob turning" gesture and be able to measure which way a person is turning a virtual knob. So, imagine that you are holding an arbitrary size knob or dial in mid-air and you can use that gesture to regulate some underlying value in a 'smart' object. For example, the brightness of a lightbulb or volume. Wouldn't it be cool to be able to carry a virtual volume dial with you everywhere in the room? Wearables can do this task, of course, and some will prefer a more tangible way of turning a crown on Apple Watch or some other 'mechanical' dial object. However, with the focus on 'walk-in' interactions, without any setup or auxiliary devices, mid-air camera-based depth detection, tracking, and recognition is the only way to go. 

While I have a lot of experience with recognizing Discrete gestures, it was time to gain some with Progress gestures. Basically, those can tell you at which stage of the gesture person is currently at. In even other words - map the value of the gesture progress to the volume setting or some other setting. Here is what I mean visually: 

 Goal of the RFR Progress detection

Goal of the RFR Progress detection

Initial results proved positive - after a few rounds of data collection for both testing and training data sets - and a lengthy tagging process - I was able to achieve a respectable correlation ratio. Model's performance at one particular (and annoying) angle, as well as its overfitting rate, are still to be determined. So, this is work in progress! 

 Results of the correlation between "ground truth" (thick blue line), first model I trained (thin green line) and state-of-the-art model (thin blue line).

Results of the correlation between "ground truth" (thick blue line), first model I trained (thin green line) and state-of-the-art model (thin blue line).

However, off the top of my head, I could think of at least one another method of heuristic detection. Unfortunately, I knew it perhaps would not be as accurate, so before doing it myself and evaluating machine-learning method and heuristic method side by side, I searched for other ways online - and I wasn't disappointed. 

Enter the Project Prague. Developed by Microsoft Cognitive Services Labs, it is an experimental hand gesture detection SDK. Although they recommend Intel RealSense SR300 camera, Kinect V2 is also supported. I knew I must check it out, I knew it was the deal. Having 3 ways to detect hand gestures with the Kinect instead of having 0 is much better! 

Project Prague is simple to install - just get an .msi file from their website, run it, wait for it to download its stuff and all is set. You'll get a new tray application called Gesture Discovery. This one will list all the available and registered Gestures in the Microsoft.Gestures.Service process. Essentially, here is a way to think about it - Gestures.Service is a background process into which your applications will tap into. DiscoveryClient - another name for that application in your tray - is just another application utilizing the Service. It even has a Geek View! Let's take a look at the Geek View then...

 Gesture Discovery tray application. Hold on ... why no gestures are currently active? Something is wrong here - gotta go to the Geek View!

Gesture Discovery tray application. Hold on ... why no gestures are currently active? Something is wrong here - gotta go to the Geek View!

 Geek View in action! Wait, why isn't the sensor detected? I am pretty sure I've plugged it in ... 

Geek View in action! Wait, why isn't the sensor detected? I am pretty sure I've plugged it in ... 

Geek View, obviously, shows that the sensor is not detected. Physically disconnecting it and connecting it back does nothing. A quick search online hints that this is due to an outdated Kinect driver. Well, this is simple enough to fix - go to the Device Manager, locate Kinect sensor devices -> WDF KinectSensor Interface 0 ->Properties. I've got the following window up: 

 Yeah, 2014 is a bit out of date ... let's try the automatic way first!

Yeah, 2014 is a bit out of date ... let's try the automatic way first!

As always, I do try the automatic way first just in an effort to save myself some time. Automatic search found a new drive without any issues and immediately began downloading & installing it.  

 In this case, automatic download and install...

In this case, automatic download and install...

 ... worked quite well! 

... worked quite well! 

Here is what I've ended up with in terms of the driver version - 2016 is much more recent. 

With this driver, all went fine, even without any reboots. Gesture Service detected by Kinect and began streaming images of IR stream. Guessing it was ready, I launched a Photos application, with a picture opened. Gestures Discovery kindly let me know that there is a gesture for this app which allows me to rotate an image by rotating my wrist - kind of like turning a knob! Alas, it only turns the image clockwise, but still, very similar to what I am trying to achieve here. While I hovered over the Rotate button in the Photos app, I got an interesting new tooltip. 

 A nice animation shows what you need to do to rotate this image

A nice animation shows what you need to do to rotate this image

After this, everything just sort of worked so I've decided to make a video.

Pretty nice, right? Do not yet know why, but the infrared stream was really "jumpy" and would break away and drop frames for me so it wasn't particularly accurate, but more often than not it works okayish. 

In my next post, I will show how you can add new gestures and integrate this into your Kinect application. Maybe I will also make a comparison between RFRProgress and Project Prague detection of the KnobTurn gesture. Of course, those will have to be of my own making, so their results will be purely objective, but I will try my best. Stay tuned. 

Japanese studies 4 - 日本語の勉強-四 by Levko Ivanchuk

It has been 3 years 3 months and 8 days since I last posted about my Japanese learning progress. Lack of updates doesn't constitute lack of thereof or a failure, just a lack of time and/or effort to do so. More for the lack of effort, I admit, but still, time was and still remains a big asset, even if now there is a bit more of it (due to a knee injury). 

So, what has happened with my knowledge of Japanese since? A lot. 

Since October 2016, I have completed みんなの日本語ーI、a first level beginners textbook and I am on my way to finishing the second one, although the pace has been reduced dramatically due to the increased complexity. This progress is down to the two sensei I had - Julia-san and Oresta-san. Julia-san has pretty much dragged me through the first みんな as Shinkansen-like pace (I hope you get the pun there). For that, I am incredibly grateful, especially for her willingness to teach me at 9 AM in the morning. It was like back to school! Oresta-san is taking a rather slower approach now, but I have more time to absorb the information and reflect on things that are hard to understand right away.

Most of my time outside of class was spent on Kanji, and even though progress there is slow, it is there. Kanji is tough, very tough. I have searched for many tools to make it easier and bearable but found nothing better than just plain simple repetition. However, this path is also quite boring, hence I am still searching for a better way to memorize those bastards. Anyways, with half of Basic Kanji v.1 book well studies, I think I have made some decent, parallel progress. 

I have read my first book in Japanese - 雪女。It is an old tale which is apparently very popular in Japan. Thankful to Anya for giving me the book itself! It has beautiful illustrations too. 

On Memrise, the tool I use to study words and (currently) Kanji, the progress is clear - 2,141 words in long term memory in less than a year. This tool has been crucial for quick memorization of vocabulary, be it at my desk or on the go. I highly suggest you check it out, even if you are learning other languages or other topics. In the past, tools like Anki would be used, but this is clearly better than those. 

Also, to motivate myself, I have registered for JLPT N5 test. Perhaps I have chosen a slightly too easy level, as I can clearly answer almost all N5 questions correctly right away, but I won't be discouraged by getting a good result at N5 and then confidently moving on to preparation for N4. Besides, having an external recognition of my N5 level is better than having no recognition at all. 

Updates are done, for now. What am I learning at the moment? 

Recently, I've covered the Imperative form of verbs, e.x. たべる → 食べろ.Now though it is the turn of contextual conditionals using 「なら(ば)」. These are not so much fun as Imperative form (after all, with an imperative form I get to shout at people to do things), but still, it is fun to learn. 

At the moment, I would say I dedicate a good hour or two a day for Japanese, more of weekends. I do not plan to devote more time for N5 prep, I just intend to maintain the same pace as I do now. There is an idea to start studying N5 vocabulary alone, but I fear I would just be spending time answering questions I already know the answers to. Let me know in the comments whether I should start a separate N5 course.

My intention is to finish みんなの日本語ーII by the end of this year. Let's see if I manage to do that. 

さよなら。

 

Хребет Костричі by Levko Ivanchuk

 original_url: 6B0D3D10-9B5F-441A-8112-66F9011FB5C6

Кострич

   

Мене в гори завжди тягнули дві речі. Перша - несамовите відчуття полегшення коли ти, вийшовши з транспорту десь в якійсь далекій і глибокій західно-українській дупені, ідеш до місця де майже немає людей, машин, будинків та інших ознак цивілізації. Друга - це таке саме несамовите відчуття завершення, коли ти злазиш з гір, часами мокрий, часами загорілий, але завжди змучений, немитий і небритий, до машини і найголовнішого ритуалу - Кока-Коли. Ось власне  цей контраст приносить найбільше задоволення, так само як під час пів марафонів чи марафонів - коли їх біжиш, то не раз думаєш, що ще не скоро побіжиш знову, але вже наступного дня, в Понеділок, виходиш на тренування. З походами в гори так само - по завершенню не хочеш про них думати, але вже після кількох днів цивілізації хочеться назад. Парадокс. 

Після двох тижнів заспокоювання і аж надто серйозних приготувань до походу, Аня начебто розслабилась та була готова отримати задоволення від своєї першої подорожі в гори з, увага, ночівлею прямо там, в палатці. Часами здавалося що ми не йдемо в похід, а готуємо до запуску ракету на гео-стаціонарну орбіту - складність підготовки вражала. Проте, це було зайвим - в умовах реальності гори Ані видались не такими страшними як їй це снилося в кошмарах і вона без проблем та нарікань подолала абсолютно всю дистанцію та всі незручності - а мені навіть не довелося їй допомагати! 

Погода

Тут нема що сказати - нам повезло. Взагалі не падав дощ (вау) і навіть не падав сніг (нічого собі!). Кращої погоди в Карпатах не буває взагалі. На хребті, звичайно, дув вітер, але низька висота означала близьку присутність густого лісу, тому вітер був нам зовсім не страшним. Гірше було з сонцем - воно безжально смажило нас цілий день, тож ми ховалися в ліс як тільки могли. Не думайте, я зовсім не скаржуся - це набагато краще ніж дощ. 

Маршрут

Кострич це, мабуть, найлегший маршрут який можна було знайти в Карпатах, саме тому, завдяки порадам Тані, я навіть не думав двічі. Відкривши карту у мене зявилася думка - "Блін, що ми там будемо робити цілих три дні?" Проте, зовсім скоро я зрозумів що я не налаштований на серйозний похід, а радше на бездумне лежання на карематах. Про себе я вирішив що краще буде провести серйозний тест свого складного крісла яке я купив зовсім нещодавно, попиваючи вино. Звідси я виніс два уроки - в гори краще брати щось набагато сильніше ніж рислінг і так, крісло це крута штука в горах. Особливо коли воно нічого не важить взагалі (ну, 200 грам) 

Спорядження

В гори я ходжу зовсім рідко, тож досвіду у мене немає взагалі, проте один урок я засвоїв залізно, коли мене застав дощ на Мармаросах - носи легкий рюкзак. Від ваги залежить усе, абсолютно усе. Тож тепер маю неписане правило - рюкзак не повинен важити більше ніж 10 кг (літом звісно, до двох тижнів), а бажано - ще легший. Цього разу він важив 8.7 кг (це з кріслом та гамаком), а вага другого рюкзака була взагалі 4-5 кг (це вже з водою). Дивлячись на туристів навкого, я ніяк не міг зрозуміти чому їхні рюкзаки були настільки великими. Що вони там носять? Я не знаю. Так, я розумію, в горах може бути різне, але, повірте мені, набагато гірше коли дощ і рюкзак важкий, ніж коли такий самий дощ і він легкий. Не буду детально описувати своє спорядження та "досягнення", адже є набагато кращі статті про те, як зібрати ще легший рюкзак, ніж мій. Просто треба отримувати задоволення від походу, і це значно легше робити, якщо твій рюкзак важить мало. 

Дякую Тані за пораду по маршруту, якраз те що треба. Дуже дякую Ані за компанію - було дуже класно і спокійно, без ніяких проблем чи негараздів. Сподіваюсь, наступний похід буде довшим та складнішим, адже так цікавіше! До наступних походів. 

Мальта by Levko Ivanchuk

IMG_1613.jpg

Мальта

Країна семи днів

Планування поїздки на Мальту розпочалось з бажання побачити Норвезькі Фіорди, та й скандинавські країни загалом, якщо можна їх ще так називати. Квитки до основних великих міст - як ось Стокгольм - є до біса дешевими, що спершу дуже спокушає. Проте, ці дешеві квитки заманюють Вас до країни шалених цін та дорогих прокатних машин. Ми довго чудувалися від різниці у $2,000 між однаковісінькою машиною в Голландії та Осло. Ціни на проживання вражали ще сильніше. Не біда, сказав тоді я, беремо свою машину! Завалимо повний багажник палаткою, спальниками та спреями від комарів, кліщів та іншої гидоти і будемо жити в чудовій Норвезькій природі, харчуючись пончиками з супермаркету Lidl. Проте, швидкий пошук цін на пороми до того ж Стокгольма чи ближчих міст розламав цю ідею вщент як великі хвилі, які омивають береги Норвегії. До біса, сказала Аня, ідемо де-інде! Але куди?

На сайті kiwi.com є можливість шукати найдешевші квитки одразу з кількох аеропортів. Тобі показують карту світу, де над аеропортом висить булька з ціною на двох туди і назад. Ще два кліки, і ти вже прямуєш туди. Саме так ми побачили цей малесенький острів (насправді, їх два або три), цю малесеньку країну південніше Сицилії. Після певних фіаско з відкладеними рейсами після останньої подорожі нам ще дуже імпонував той факт що з Варшави був прямий рейс до єдиного аеропорту Мальти.

Власне, до того моменту про Мальту я чув лише в одному випадку. Біля квартири в центрі постійно стоїть древній бус-Мерседес, який ще напевно особисто бачив падіння Берлін вол. На його дверях висить Мальтійський хрест - червоно білий, ясна ніч - і поруч літери: "Мальтійська служба допомоги". Власне, більше про Мальту я не знав нічого, а мій батько взагалі думав що це поруч з екватором та порадив мені туди не їхати бо там малярія. Малярії там не знайшли, але ось що побачили в перший день: 

 
 

Острів Гозо - Вікторія і Двейра

На карті його видно в верхньому лівому куті. Це найменший острів і саме на ньому ми вирішили провести свої перші три дні. Оскільки острів Гозо лише 14 км в ширину, ми вирішили що на велосипедах його буде легко подолати, тому попросили у власника готелю знайти для нас два велосипеди. З велосипедним планом було два ускладнення, перше - один велосипед на день коштував космічні 11 євро (а нам таких велосипедів потрібно було два) друге - гірська поверхня Мальти створювала серйозні незручності під час підйому вгору. Тому, за три дні, ми вирішили що побачимо весь острів ... пішки (а також з допомогою автобусів). Одразу після приїзду ми поїхали до місцини під назвою Двейра поінт, місце розташування найвизначнішої природної арки Мальти яку зовсім не пафосно назвали Azure Window. Проте, і тут була проблемка ... ось так арка виглядала на всіх фото:

а побачили ми ось це - 

То ж, в чому справа? Десь ще в Березні в новинах проскакувала стаття про те, що щось подібне було розмите постійними хвилями. Ми обоє думали що це якась інша арка - я думав що десь в Греції, наприклад. Виявилось, ні - саме на Мальті. Блін. Проте, там таки було що подивитися! 

Острій Гозо - Рамла Бей та Дахлет Корот бей

Як нам вдалося побачити майже всю Мальту за 7 днів? Так, допомогле те що Мальта дуже мала, але крім того ми вставали в 7 ранку (так, ми на відпочинку і ми вставали в 7 ранку). Крім того, за всю поїздку ми ні разу не "валялися" на пляжі довше ніж дві години. Це ж не цікаво! 

Острів Гозо - Kappella ta' San Dimitri, Moon rocks, Wied Il-Mielaħ, Wied il-Għasri, Żebbuġ, а також місто Хленді

В цей день нам порадили місце, якого не має на картах. Наш путівник про нього не знав нічого, та й на електронних картах нічого не позначено в тій місцевості. Місцеві англійською називають це місце Moon Rocks, мабуть тому що тонкий шар піску та солі поєднується з ерозією та створює заглубини які трохи нагадують місячні кратери. Крім того, там є вирів в камені крісь який видно море - тільки воно десь метрів так 60 під тобою. Масштаби цього також вражають - постарайтесь знайти на фото силует людини або корабля, адже вони там є!

Ігноруючи спеку - хоча була лише 9 30 ранку - ми продовжували наш рух узбережжям острову до Wied Il-Mielaħ, також маловідомого заливу. Там є природня арка, хоч і значно менша ніж та, що завалилася, але хоч якась! На жаль, сходи до моря рознесли та погнули перила і нам не вдалося залізти у воду саме в тому місці. Проте, це ми зробили у наступному заливі, до якого ледь добралися через спеку - Wied il-Għasri. Добрячи охолодившись, ми зловили попутку до кафе в місті Żebbuġ, де дуже смачно пообідали, поки чекали на автобус до готелю. 

Останній вечір на острові Гозо - перед поверненням на основний острів Мальти - ми провели у місті-селі Хленді. Це більш типове туристичне місто, тут багато готелів та ресторанів. 

Мальта - Головний острів

Переїхавши на основний острів, ми, нарешті, взяли в оренду автомобіль. Це острів значно більший - 35 км в ширину - тож тут авто просто необхідне. Єдина проблема - на Мальті лівосторонній рух. Не проблема, сказав я собі, я їздив в Японії, тож все буде окей. Проте, в Японії їздять передбачливі та спокійні Японці, і автівка там була на "автоматі", чого не скажеш про Мальтійських водіїв та авто ... кілька слів про авто. Мав бути Fiat 500 - перевірена Морокко машина. Натомість, мене привели до Peugeot 208. Французам не варто виготовляти машини, краще б вони сконцентрувались на вині чи ще чомусь ... це однозначно найгірша машина якою я коли небуть керував. Вона дешево зроблена, вона, проїхавши лише 55 тисяч км, була зломана та шуміла так, що я побоювався за надійність правого переднього колеса - а також, за сумісництвом, за наші життя. Я був щасливим коли покинув цю машину, коли зрозумів що мені ніколи більше не доведеться намагатися зрушити її з другої передачі, адже перша працювала лише до 11 ранку після чого виходила на страйк та відмовлялася працювати. 

 

Ви щойно пролистали через фотки таких мість як Валета - столиця Мальти - а також багато інших заливів та пляжів, імен котрих я не пам'ятаю. Варто їхати на Мальту? Однозначно варто. Мабуть, розумніше буде туди податися в кінці вересня - початку жовтня, адже буде менше туристів і не така спека, проте нам там було дуже добре. Ми справді багато побачили та сповна отримали відчуття що ми таки десь були і відкривали для себе щось нове, а не сиділи просто в готелі, час від часу попиваючи вино (ми його і так пили щодня і повірте в абсолютно не малих кількостях).