Мені тебе обіцяли... / by Levko Ivanchuk

"Почуємося" - пролунали тихі слова крізь все меншу шпаринку дверей, які закривалися. Закриваючи двері, голову заполонили думки про можливу реальність, де ти не йдеш від мене, сказавши ці слова. Можливо, не тільки в моїй уяві існувала реальність, де ти чекаєш під дверима. По ту сторону дверей,  схиливши голову, ти думаєш, вагаєшся. Згадуєш все те, через що ми пройшли. Не так важливо власне те, "що було" - важливо, що "є". Зрештою, ти зітхнеш, приклавши долоню до лиця. Затуливши очі, ти, ніби не в згоді з собою, скажеш собі, що не можеш повернутись. Просто не в змозі зробити крок назад і постукати в двері. Адже це все, що потрібно. 

Ось, все ще у моїй уяві, ти стоїш і на щось чекаєш. На чудо. Я бачу крізь ці чорні, важкі двері, я бачу тебе і твій сумнів. У тебе з ним не просто битва - це вже давно війна. "Але ти у мене мужня" - кажу я собі, намагаючись себе заспокоїти. Складно чекати, коли рішення не залежить від тебе. Складно, коли нічого не можеш зробити. Складно, коли ти мусиш спостерігати - але не більше. 

Можливо, через кілька місяців чи років я згадаю це почуття, яке у мене є зараз, згадаю свої думки і з'явиться широчезна усмішка, навіть сміх. Можливо, тоді я сидітиму за столом і читатиму якусь невелику і не дуже цікаву книжку, а ти ляжеш мені на плече і закривши очі щось прошепчеш. Байдуже якими будуть ці слова - ти будеш поруч зі мною. Тоді я посміхатимусь. Можливо, тільки так я буду щасливим. Іноді легше думати про майбутнє, ніж про те, що відбувається зараз. На жаль, це є також великою помилкою. 

Я стояв і лиш дивився на темні двері, які ти щойно замкнула, сказавши "почуємося". Це були, мабуть, твої останні слова. Кожен раз прощаючись, ми ризикуємо почути ті слова, які кажемо в останнє. Таке життя, це майже як закони фізики. Проте, в житті є багато інших законів. Іноді наші думки справджуються - іноді стає так, як ми хотіли. Частіше такого не буває. Проте іноді, рідко, але все ж стається чудо - так, чудо, так, іншого слова я просто не можу знайти. Саме так, це "чудо".... що ж, ти тоді так і не повернулася. Лише десь через 30 хвилин я отримав від тебе повідомлення, що ти вже вдома і що все добре. 

Проте, ми таки сиділи разом і ти, схиливши голову, щось мені говорила. Саме тоді я читав книжку, очікуючи тебе. Ти прийшла, а я не міг відірватися. І тут я згадав і з'явилась та усмішка, яку я собі запланував, яку захотів. Це було через 8 років. Довгий шлях був до цього моменту. Справа в тому, що іноді ми бачимо мету і бачимо шлях - і нам хочеться все і одразу і лише тим шляхом, яким ми собі хочемо іти. Досягти можна всього - але не завжди тобі вдасться обрати свій шлях до мети.

Головне не втрачати надії і далі йти.