Перечинський пів марафон / by Levko Ivanchuk

Цілу дорогу була ідеально сонячна погода. У гірському небі час від часу зустрічались поодинокі хмарки, але вони аж ніяк не несли небезпеки своїм виглядом. Проте, сонячна погода змінилась миттєво. Ми начебто заїхали, крізь стіну води, у найсильніший шторм який я коли небудь заставав у Карпатах. Точно ще ніколи не керував авто під час такого сильного дощу. Увімкнені на максимальну швидкість щітки вітрового шкла були зайві - я думаю я б бачив дорогу попереду так само зле і без них. Увімкнувши усі вогні свого авто, я продовжував їхати не зважаючи на те що усі авто попереду вирішили зупинитися. Швидкість впала до 50 км\год, але навіть на такій швидкості виникало аквапланування ... майже завжди. Ми плавали і нас доливали водою зустрічні авто. Грім та блискавка не давали розслабитися. Через 5 хвилин водяного пекла - проте здавалось що це було довше - ми так само раптово виїхали з дощу як і в нього в’їхали. Температура підвищилась назад до 25 градусів, щітки швидко забрали усю воду і ми вкотилися в сонячне Закарпаття - живі. Проте, небезпека не закінчилась адже на другий день зранку мене очікувала дорога з Ужгорода у Перечин. Лище один нюанс - довжину в 22.120 км довелося пробігти а не проїхати. Без дощу. Під палючим сонцем. 

Мушу сказати декілька слів про те чому така не надто важка дистанція викликала у мене такі ж відчуття страху та неспокою як той сильний дощ. Останні два тижні дуже легких для мене тренувань були неприродньо важкими - після марафону були двотижневі канікули під час яких я зробив рівно три речі -
1) відпочив,
2) загубив форму (фізичну, не спортивні речі, як подумали мої друзі-бігуни) і
3) наїв трохи ваги, кіло так 5.
Якщо добавити те, що дорога Ужгород - Перечин постійно іде під гору і те, що сонце нікого жаліти не буде, то можна зрозуміти що задача перед мною стояла ну дуже проста - добігти. Проте я недооцінив того, що біг - це не лише фізична підготовка, але і моральна. Тут мені дуже повезло - я був у чудовій компанії Клубу Ультра. Та збирався бігти я на найдушевнішому забігу України. 

 Перше фото клубу у "звичайній" формі. Автор - Ярослав Кондюх

Перше фото клубу у "звичайній" формі. Автор - Ярослав Кондюх

З друзями неможливо було бути в поганому настрої - до забігу ми готувалися жартами та пивом, споглядаючи на той самий дощ який намагався змити нас з цього світу в рів при дорозі кілька годин раніше. Пізніше ми плавали в карєрі - саме заняття не таке страшне як добирання до йього. Дорога до цього озерця пролягала крізь справжнє-справжнісіньке циганське гетто. Побиті машини простих людей, круті мерседеси циганських баронів, якийсь мужик який просто добивав іншого діда котрий просто спав на дорозі і не давав тому проїхати - нормальні тут речі. Потім дивилися футбол, але ж не додивилися - зрозумівши що шансів у Ліверпуля немає, нам довелось завершувати вечір-підготовку. Погодьтесь, це не є стандартно рекомендований метод підготовки до пів марафону. Але він спрацював чудово. 

 Так виглядає майже тотальна перемога. Автор -  Сергій Денисенко, офіційна сторінка Перечинського пів марафону

Так виглядає майже тотальна перемога. Автор - Сергій Денисенко, офіційна сторінка Перечинського пів марафону

Перечинський пів марафон це надзвичайно душевний та дружній забіг. Його організовують не роботи, а дружні люди які дійсно хочуть щоб кожен учасник отримав максимальне задоволення. Перш за все вони люблять ці краї, поважають свою історію та хочуть щось зробити для того щоб до них приїжджали люди бігати дистанцію, яку Федір Фекета проходив щодня, несучи пошту з Ужгороду до Перечина. Цей чоловік заслуговує окремої згадки, проте я не буду про нього писати тут. Натомість, особисто хочу подякувати організаторам, а особливо Михайлу Барнику, за таку ініціативу, за їхнє бажання реалізовувати такі свята саме за допомогою пів марафону і саме таким методом, з такою філософією, як у них. Мені було надзвичайно приємно приймати участь у Вашому святі і я обов’язково приїду наступного року - а також привезу з собою усіх своїх друзів, добровільно чи примусово (по останнє жартую, звісно).

 Організатори оглядаюсь вино яке потім роздадуть переможцям. Вино було файне. Організатори молодці! Автор -  Сергій Денисенко, офіційна сторінка Перечинського пів марафону

Організатори оглядаюсь вино яке потім роздадуть переможцям. Вино було файне. Організатори молодці! Автор - Сергій Денисенко, офіційна сторінка Перечинського пів марафону

Старт забігу проходив під звук дзвонів а не під музику - і чомусь це мені здалось значно ефектнішим. Це було значно душевніше, значно природніше ніж якась дискотека - нас ніби проводжало все місто Ужгород в нашу довгу, складну бігову путь. Як це було у Києві, на старті нізвідки з’явилася Олена Нікітас і я тут же зрозумів що вона візьме перше місце. З’явилося бажання фінішувати попереду неї, але я знав що це буде складно у моєму тодішньому стані. Як завжди не помітив коли вже пробіг другий кілометр і тут треба було подумати про стратегію забігу. У моєму випадку все залежало від самопочуття а воно було непередбачуваним. Врешті решт я вирішив бігти комфортним та стабільним темпом та не звертати уваги на час адже важливіше було просто фінішувати та отримати задоволення. Дуже допомагали волонтери з водою. Отримавши пляшку води, я випивав два ковтки і решту просто виливав на себе. Було настільки спекотно що лише через 5 км, коли був наступний пункт з водою, я був повністю сухим. Зрештою, догнав Таню Давиденко. Пізніше вона займе третє місце в абсолюті, але саме в той момент коли я її наздогнав вона була в, так би мовити, перемовинах з власною печінкою. Тримаючись за правий біг, Таня намагалася домовитись з нею щоб та боліла менше і дала Тані бігти трохи швидше. Мені це відчуття було дуже знайомим з мого Братиславського марафону, де я так само домовлявся з своїм тілом. Врешті решт, переконавшись що ризику і бажання зійти з дистанції у Тані не спостерігається, я кинувся доганяти Олену. Попереду мене біг один чоловік з дуже стабільним, швидким темпом, тож я прилаштувався за ним і став терпіти, як на тренуваннях. Разом ми обігнали багацько людей - десь з два десятки. Врешті решт ми догнали жінку, котра на фініші посяде друге місце і я знав, що фініш уже близько і що шанси догнати Олену у мене ще є. Аж раптом - табличка Перечин! Так, точно, великий знак прямо попереду. Проте, моя радість була дуже короткою, адже майже одразу проїхав джип з фотографами, з якого мені закричали “Ще 4 кілометри, давай!”. Перевіривши годинник, я дійсно побачив що бігти ще трохи більше ніж 3 км. Кляті довгі села! 

 Тарас забігає в Перечин. До фінішу майже 4 км. Автор -  Сергій Денисенко, офіційна сторінка Перечинського пів марафону

Тарас забігає в Перечин. До фінішу майже 4 км. Автор - Сергій Денисенко, офіційна сторінка Перечинського пів марафону

Отже, після довгого страждання останніми кілометрами Перечина я все ж таки фінішував. Звичайно, після Олени - не вдалось її догнати, та це не біда. Головне що вдалось фінішувати і не загубити темп під час забігу. Пізніше був душ з справжньої пожежної машини, потім чудовий обід у ресторані “Перечин”. Не просто яблуко, банан та йогурт, ні - справжній обід, де команда пила чесно зароблене вино переможців. Я ж пив квас, адже мене ще чекав візит на карєр та дорога додому. 

 Майже на фініші. Автор - Ярослав Кондюх.

Майже на фініші. Автор - Ярослав Кондюх.

У підсумку можна сказати наступне - Перечинський пів марафон мав бути справжнім спекотним та пекельним пів марафоном. Натомість це був один з найлегших та найдушевніших пів марафонів які я коли небудь біг. Це був точно найдобріший забіг у величезній компанії друзів не тільки з клубу - а й з усього Перечина. Мені було дуже приємно бути частинкою цього незабутнього свята.